Колись, дуже давно, модники та модниці носили прикраси з не ограненими кристалами. У камені, що їм сподобався, вони просто проробляли отвір для шнурка або мотузки, щоб було зручно носити свою «дорогоцінність». Але час минав. І шляхом багатовікових спроб і помилок ювелірні майстри зрозуміли: щоб кристал максимально яскраво засяяв після огранювання, до кожного каменю потрібен свій, індивідуальний підхід. У багатьох стародавніх розкопках археологами знайшли відшліфоване вручну каміння з бірюзи, яшми, лазуриту та інших мінералів.

Без будь-яких складних пристроїв у давнину на камені робили гравірування, щоб ставити печатки. Ще давні умільці вирізали самостійно з каміння різні амулети та обереги у вигляді фігурок. Основна техніка виконання гравіювання в давнину була невигадливою: потрібну форму надавали, натираючи камені піском з пемзи або дрібнішим, кварцовим піском. Далі твердішими матеріалами - наприклад, уламками кремнію, наносили на них квіткові візерунки або тематичні малюнки.

У 2000 - 1800 роках. до зв. е. дорогоцінні камені стали обробляти більш ретельно та майстерно. З каменів навчилися вирізувати фігурки тварин, людей або інші зображення, які виглядали більш стильно та витончено, ніж раніше. У крито-мікенський період були популярні прикраси з орнаментами – «геммами». У І тис. до зв. е. з'явилися перші вигадливі геми із зображеннями міфічних героїв, тварин та богів. Що цікаво, їх вирізали вже використовуючи кристали алмазу, вставлені у спеціальні лещата із заліза. Для виготовлення перших гем використовували камені з групи кварцу: яшму, онікс, карнеол, празем, агат або аметист. У VI – V ст. до зв. е. основою для гем стали служити більш неподатливі камені - смарагди, топази, гіацинти та гранати. Але й м'якіші: бірюза, нефрит, обсидіан і лазурит теж були в ході при виготовленні перших гем.

У середні віки для обробки ювелірного каміння існували спеціально обумовлені правила. Наприклад, можна було скористатися книгою Теофіла «Опис різних мистецтв», в якій детально розписано методику та техніку обробки ювелірних каменів. У ті часи гірський кришталь полірували на спеціальній плиті, в основі якої був свинець, присипаний мокрою товченою цеглою. Якщо потрібно було відполірувати твердіші кристали - рубіни, берили, смарагди чи сапфіри, то використовували тонкий порошок із подрібненого гірського кришталю. До середини XV століття дорогоцінні кристали обробляли вручну. Камені не відрізнялися симетрією, головна умова тогочасного огранювання - це максимально зберегти вагу кристала. Потім, приблизно у XVI столітті, стали дробити кристали клинком та молотком. Ще активно використовувалися ручні чи водяні млини. А вже з першої половини ХІХ століття винайшли спеціальну парову машину.

Розглянемо деякі методи обробки каміння детальніше. Отже, у XIII – XIV ст. європейці починають користуватися так званими шліфувальними млинами. На даному пристрої, як і на звичайному борошномельному млині, за допомогою водяного приводу оберталися великі кам'яні шліфувальні диски, на яких безпосередньо оброблялися камені. Також у ході були маленькі млини з ножним або ручним приводом. Іноді ювелірні огранювачі використовували млини, на яких шліфувальне каміння оберталося вертикально, тому огранщик шліфував камінь лежачи. А його груди та плечі спиралися на спеціальні тримачі. Французький купець Жан-Батіст Таверньє, який вів активну торгівлю діамантами з Індією, написав у своїх нотатках, що у розколюванні дорогоцінного каміння індійці більш майстерні, ніж європейці.

В Індії і справді вже давно кололи алмази для отримання яскравіших каменів. Саме в Індії з'явилася перша методика обточування кристалів у формі «октаедр». Виходить, що Європа запозичила в Індії майстерність розколювання діамантів, бо лише на початку XVI століття в Європі ювелірні майстри почали застосовувати розколювання кристалів. Це був новий метод огранювання каміння саме в Європі, при якому майстри дробили кристали спеціальним молоточком та тонким сталевим мечем. Фламандський мінеролог Ансельмус де Боудт у своїй роботі «Коштовне каміння та історія» (1609) докладно описував саме такий метод обробки.

У середні віки такі великі міста як Прага, Париж, Фрейбург та Ідар-Оберштейн стали головними центрами з ограновування дорогоцінного каміння. Італійський скульптор і ювелір Бенвенуто Челліні у своєму трактаті «Про ювелірну майстерність та скульптуру» описав різні техніки ограновування XVI століття. У його праці розповідається про те, як робити грані найпопулярнішого каменю – алмазу. Як потрібно обмежити «майданчик», «грані» та «вершину» алмазу. Як правильно закріпити дорогоцінний кристал у лещатах. При цьому камінь оброблявся колесом, зробленим не з каміння, а із спеціальної загартованої сталі. Колесо, прикріплене до ручного млина, дозволяло не тільки гранити, а й полірувати камінь за рахунок алмазного пилу. На цьому пристрої можна було обробляти від 2 до 6 алмазів одночасно.

Аж до XIX століття використовували ще один метод ограновування – «пиляння». Технологія обробки цим методом докладно описана у 1647 році. При даному способі пиляння здійснювалося з використанням спеціальної тонкої нитки, на яку була нанесена суміш із алмазного пилу та олії. Так склалося історично, що кожна форма ограновування ювелірних каменів має свою назву і свою певну форму. «Кругле», або «діамантове» огранювання використовують при обробці алмазів, топазів, гірського кришталю, цирконів та турмаліну. Форму «квадрат», «багет» або «ромб» найчастіше використовують для обробки прозорих кристалів: смарагдів, гіацинтів, рубінів, сапфірів та гранату. Ограновування «кабошон» вдало підкреслює красу непрозорих каменів: яшми, малахіту, лазуриту, бірюзи або місячного каменю. Але її іноді використовують і при ограновуванні деяких не зовсім якісних рубінів, смарагдів та сапфірів. Також майстерно приховує недоліки каменю і робить його візуально більш оригінальним огранюванням «маркіз». На сьогодні у ювелірних майстрів в арсеналі прийомів є всі методи, що дозволяють без втрати ваги в каратах максимально вдало розкрити всю неперевершену красу будь-якого дорогоцінного кристала.